Школа – це приміщення учителів чи дітей?

 

Тих, хто відповів, що «дітей», запитаємо конкретніше.

 

Хто у школі господар та гість/запрошений: учитель чи учні?

 

Приміщення школи – це робоче місце учителя. За законом прийнятому на роботу вчителю директор у шкільному приміщенні виділяє його робоче місце.

 

Таким місцем є шкільний кабінет. Шкільний кабінет створений та облаштований таким чином, щоб в ньому учитель міг здійснювати педагогічну діяльність.

 

Все вищесказане є банальною істиною. Якщо ви чомусь відповіли раніше, що школа – це приміщення дітей, то ми тільки-но повернули вас до першооснови того, що таке школа в її конкретному розумінні. І мова йшла не про абстрактне поняття «школа».

 

Ми хотіли довести, що господарем у школі є учитель, а діти є тільки запрошеними гостями. І насправді, діти як гості приходять у школу і через 11 років покидають її, а учителі як господарі залишаються в ній.

 

Господар у своїй оселі самостійно визначає правила поведінки. Так прийнято в будь-якому суспільстві, в будь-якій культурі. Гість, який прийшов у чужий дім, не має ніякого права поводитися в ньому за власними правилами, наприклад, замість того, щоб залишити взуття біля порогу, піти в ньому по чистій підлозі в середину помешкання господаря, хоча всі інші гості поважають правила господаря зняти взуття і одягнути капці, наприклад.

 

Господар може один раз це перетерпіти, але надалі для такого гостя двері в його дім будуть зачинені.

 

Повторимо, правила у школі визначають виключно вчителі.

 

Правила можуть бути для дітей занадто суворі, але вони встановлені такими не тому, що вчителі за характером суворі, а задля найефективнішого здійснення тієї справи, яка змусила з’явитися шкільному приміщенню в тому чи іншому місті чи селищі.

 

Шкільні правила перевірені часом, і тому їхня суворість цілком виправдана.

 

Отже, всі шкільні правила підпорядковані меті успішного навчання дітей, які приходять до школи.

Ми свідомо підкреслюємо «успішного навчання», бо намір усіх вчителів-предметників – навчити усіх дітей без виключень. А це можливо, коли кожний учень відчуває успіх просування в засвоєнні шкільних предметів.

 

Сьогодні ми бачимо ситуацію, коли навчати всіх без виключень неможливо. Чому, на це натякає вся ця стаття.

 

Але щоб учитель міг учити дітей, діти повинні поважати шкільні правила, яких навчають з перших днів перебування дитини у школі.

 

Які ж ці «суворі» правила? По-перше, це етичні правила, які знаходяться в основі будь-яких соціальних правил. За невиконання етичних правил людина має/може бути покарана. Кара може бути у вигляді словесного чи мовчазного засудження поганого вчинку дитини, а може бути і більш суворою. В будь-якому випадку вчитель наділяється ще й правом судити дитину за провину.

 

Дитина не народжується одразу дорослою людиною. Тому ставлення до неї з боку дорослої людини (учителя) інше, ніж це у стосунках двох дорослих  людей. Якщо для дорослих етика соціальної поведінки – факт і опора їхнього життя, то етика для дитини – балачки, поки етичний вибір не увійде в життєвий досвід дитини. Коли учень порушує етичні норми – це нормально. Бо він напрацьовує життєвий досвід і психологічні реакції на стресові ситуації, в яких він опиняється через відсутність досвіду.

 

Дитина іде по життю подібно сліпому, а дорослі люди є його поводирями.

 

Сліпий може і зачепитися, і впасти, і штовхнути іншого. Тому учителі послідовно і систематично роблять із «сліпої» (з боку етики власного життєтворення) дитини зрячу людину. І поводяться із дитиною не як із твариною, яку дресирують, щоб вона не робила помилок, а як з людиною. Це означає, що учитель впливає на розум і почуття учня, доводячи йому (виключно у бесіді), чому дитячий вчинок був неетичний.

 

Але дитину не проведеш, і щоб вона розмову з учителем не сприймала як несерйозні балачки,  їй постійно перед очима має бути практичне втілення і доведення правоти учительських слів. Адже практика – критерій істини.

 

Ось чому учитель вчиняє по життю саме так, як він каже дитині: чорне – то чорне, а біле – то біле. Тоді в голосі учителя з’являється такий тембр правоти, який змушує баламута вірити учителю і відчувати власну провину.

 

Тільки такий учитель має моральне право судити поведінку учня і казати йому в очі, у чому його провина.

 

На жаль, серед учителів вкоріняється уявлення, що в певні моменти учитель може собі дозволити слабкість. Тоді годі дивуватися, що старшокласники за спинами деяких вчителів говорять, що у них слово із ділом розійшлися.

 

А приклад учителів і в цьому випадку продовжується, але учні вже наслідують лицемірство. А вчителям не вірять. Як тільки втрачена віра слову учителя, не дивно, що втрачена віра слову учителя і на уроці, коли учитель щось розповідає із свого уроку. Не дивуйтеся, що певний учень ваш предмет у власному пріоритеті поставив першим із кінця.

 

Причина може бути у зневірі до вчителя через єдиний його неетичний вчинок. Раніше такий учитель сам уходив із школи або йому натякати про це колеги. В будь-якому випадку неетичний вчинок принижує особистість вчителя.

 

Іншою причиною може бути і те, що саму професію учителя принижували і принижують в соціумі. Засоби масової інформації вимальовують страшний образ жорстокого вчителя-тирана, який тільки і робить, що гнобить та принижує учня і не бере до уваги особливості його індивідуальності.

 

В умовах такого зовнішнього інформаційного тиску і особа учителя, і навчання будуть сприйматися негативно. І навіть в таких умовах ще знаходяться учні, які вірять учителю, слухають його з розкритим ротом і беруть його за приклад.

 

Ось ці правила.

 

Поважай старших.

 

Якщо поважають старших, то й слухають їх. Якщо слухають їх, то й слухаються. Коли слухають їх, то мовчать у їх присутності.

 

Якщо поважають старших, то можуть і любити їх. Якщо можуть любити їх, то у вчителів з’являються духовні діти: духовні сини і духовні доньки. Той, хто розуміє різницю між кровним і духовним сином/донькою, знає, що кровні діти можуть іноді виступити проти власних батьків, зашкодити їм, а духовні діти так не вчинять, бо зв’язок з ними у вчителя підкріплений безумовною любов'ю. Але щасливі ті батьки, які народили дітей, що стали їм ще й дітьми по духу, а не тільки по крові.

 

Якщо дитина поважає старших, то вона поважає не тільки учителів у школі, а й прибиральницю, і робітницю їдальні, і сторожа.

 

Головне - вона поважає й власних батьків.

 

І нарешті, якщо дитина поважає старших, вона привітна з ними, помічає їх і демонструє знаки пошани посмішкою, відкритим поглядом, привітним словом і чемною поведінкою у їхній присутності.

Якщо дитину привчають поважати старших, вона залишається чемною, доброю і відкритою.

 

Учись стримувати себе і контролюй свою поведінку серед людей.

 

Якщо учень стримує себе, він не буде вголос розмовляти на уроці і відволікати учителя на дисциплінарні розмови.

 

Якщо учень контролюватиме себе, він встигатиме зробити на уроці стільки, скільки сучасний учень вже не встигає. Коли учень навчається стримуванню, він починає розуміти написане О.Пушкіним: «Служенье муз не терпит суеты».

 

Коли учень навчається стримувати себе, він помічає, що нові думки та інсайт приходять в суцільній тиші і кабінету, і власної свідомості. Коли учень навчається стримувати себе, він привчається концентруватися на якійсь важливій справі.

 

Коли учень навчається стримувати себе, він привчається працювати швидко і у нього відкривається інше уявлення про рух часу внутрішнього і зовнішнього.

 

Коли учитель націлює дітей стримуватися від поганого, він навчає їх думати про оточуючих більше, ніж про себе. І таким чином стає на заваді розвиткові в учнях пихатого егоїзму.

 

Навчайся бути вимогливим до себе.

 

Це правило стосується і вчителів. Якщо вчитель вимогливий до себе, сумлінний і відкритий, його слову будуть вірити. Про це ми писали раніше.

 

Аргументація цього правила – майбутня успішність дитини і основа успішності будь-якого дорослого. Це правило стає правилом дітей не стільки за допомогою розмов, скільки – практичних справ і дітей, і учителя.

 

Якщо учень усвідомлює корисність цього правила, то для нього відкривається важливість самостійного пошуку нових знань, позакласного читання науково-популярних і художніх книжок, занять у творчих гуртках. Такий учень не стане нудьгувати і витрачати марно час.

 

Той, хто вимогливий до себе, всі справи доводить до кінця, не зупиняється на пів дорозі. Це важливо під час вивчення таких шкільних предметів, як алгебра і геометрія. А потім фізика і хімія. Опанування їх проходить шляхом розв’язання безлічі складних вправ, кожна з яких вимагає напруження пам’яті, мислення, інтелекту, уяви, а також цілеспрямованості, посидючості та віри у власні інтелектуальні здібності.

 

Твій обов’язок – учитися.

 

Навчання як розумова та духовна праця дитини базується на вищевказаних етичних правилах. Коли етичні правила дитиною свідомо виконуються, навчання взагалі не сприймається як обов’язок, а більше як потреба, без якої неможливо жити щасливо. Тут навчання ми розуміємо як опанування культурної спадщини минулих поколінь. Світ дорослих ґрунтується на цьому і водночас доповнює і перетворює культурну спадщину, просіває її через суспільне життя, вимітає зайве та погане і залишає для майбутнього життєдайне. У такому підході до культурної спадщини людства основа для пізнавальної активності дітей, їхньої допитливості.

 

Хто ці правила сьогодні переглядає як несучасні? Деякі батьки. Інші дорослі.

 

З погляду того, хто в домі господар, батьки в школі такі ж гості, як і їхні діти. І поводитися вони мають також – з повагою до шкільних правил.

 

Тому, коли учителі просять батьків не втручатися в процес навчання дітей, вони праві. Від втручання батьків більше проблем, чим користі.

 

Але зовнішній тиск на шкільних учителів настільки великий, що школа вже давно поступилася своїми правилами батькам і дітям.

 

Але ми пам’ятаємо, що вони були вистраждані і створені задля найкращого навчання дітей. Їхня корекція могла і привела до такого стану шкільної дійсності, що школа навчає тільки меншу частину дітей, а більша частина в ній залишається неосвіченою і не пристосованою до суворого дорослого життя.

 

Колись у негативному плані школу  порівнювали із конвеєром, доводячи цим порівнянням, що вчителі ставляться до дітей, як до сірої маси, не бачать і не розрізняють дитячі індивідуальні здібності.

 

Але це порівняння можна використати і в позитивному сенсі. Візьмемо не конвеєр смердючої фабрики кінця 19 століття, на якій виготовляти однотипні деталі до якогось механізму. А візьмемо конвеєри 20 і 21 століть. Уявимо конвеєр, на якому виготовляються промисловим способом дорогі авто типу BMW чи Mercedes. Над створенням одного автомобіля працюють декілька робітників вузької спеціалізації подібно до шкільних учителів-предметників. Із окремих деталей на білий світ з’являється унікальний витвір автомобільного мистецтва, результат творчої праці багатьох робітників. Автомобіль є уособленням останньої інженерної та дизайнерської думки, він увібрав у себе найостанніші технічні винаходи, являє собою індивідуальність у порівнянні із парком інших видів транспорту. Він зроблений для довгого життя на радість того, хто буде його водієм. Він результат висококваліфікованої праці і тому має високу вартість на ринку. Перед тим як покинути стіни заводу, автомобіль проходить випробування (як не пригадати шкільні іспити після 9, 11 класів) на безпечність і тільки після цього іде на продаж.

 

Робітники пишаються своїм автомобілем, і тому він дорого коштує.

 

Так і школа має випускати у дорослий світ високоосвічених і високоморальних дітей, якими можна і треба пишатися не тільки батькам, а й вчителям, які протягом усіх шкільних років вкладали в їхні розум і душу безліч багатства.

 

А тепер пригадайте ремісницю, яка розмальовує дерев’яні основи іграшок. Майстриня начебто малює одне й те ж дівоче обличчя, плаття і хустинку. А коли іграшки вкриють лаком і виставлять на продаж, придивишся уважніше, обличчя начебто однакове, але майстриня кожному додала індивідуальності: одне обличчя радісне і веселе, інше – сумне, третє – мрійливе, четверте – загадкове. Таким чином вона наділила кожну іграшку власним характером і дала можливість покупцям знайти собі до душі.

 

Так і вчитель вчить, наприклад, математиці: одному учню пояснить трохи інакше, ніж його однокласнику, бо бачить різницю між дітьми і орієнтується на цю різницю.

 

Ось чому ми ніяк не проти порівняння школи із конвеєром. Головне, щоб школа не випускала суцільний людський брак, коли дитина за віком має увійти і входить уже у світ дорослих, але за рівнем освіченості, вихованості залишається іще дитиною і має перебувати під опікою якогось дорослого.

 

О.М. Мандровний, методист міського методичного центру