На світі мало зерен доброти. Чому? Це питання ми все частіше задаємо собі. Такими думками пройнята поезія Ірини Сіраш.
Ірина вірші почала писати, навчаючись ще в початковій школі. Авторка пише про добро, рідну землю, батьківський дім, ситуацію в країні.
Учениця роздумує над добром, милосердям. Закликає до об’єднання зусиль для боротьби за мир, за щасливе майбутнє.
Вірші розповідають про переживання автора через ситуацію, яка склалася в країні. Любов до України звучить крізь призму буденних речей.
Поезія проникнута глибоким патріотичним пафосом, гордістю за мужність воїнів-захисників, бажанням жити в мирі та злагоді.
У своїх віршах Ірина намагається знайти відповідь на дорослі питання. На те, що наболіло в дитячій душі.
Творити добро – це творити життя. Варто тільки спробувати, почати з себе. Можливо, таке намагання й самої авторки – Ірини Сіраш.
Добро, що вимага віддачі – не добро
Добро, що вимага віддачі – не добро,
І слово, що злетіло з уст у сварці, - то є зло.
І люди на шляху не просто так,
Бо кожен з них приніс життя нам смак.
І друзі різнії між нас бувають,
Такі, що в очі лізуть, заглядають,
А за спиною тишком проклинають.
Я знаю: ти на себе нарікаєш,
І просто кажеш, що чого не маєш.
Та як захочеш, встигнеш все,
Живи, як хочеш, бо життя одне.
Примара
Одного зимового ранку, ще до сніданку,
Я дівчину зненацька зустріла,
У мене в душі вона тишком сиділа.
І раптом до мене вона сказала:
«Щасливая ти, що живеш», і пропала.
А в мене у розумі думка прозріла:
Хіба я щаслива?
Живу небагато, ще «Бентлі» не маю!
Ой, годі! Піду подрімаю.
Прокинулась рано від болю, що збоку,
І все я побачила в чорному мороку.
Війна нас зустріла
І душі людей забирала без діла.
Щодня повідомляють по всіх каналах:
Там постріли, вибухи, немов у серіалах.
Я плачу, ридаю, у Бога благаю:
«Дай сили країні, бо знемагає!»
І зненацька знову примара з’явилась,
До мене легенько вона нахилилась:
«Людино, живеш ти, і все ти міняєш,
І щастя отеє собі здобуваєш...»
І зникла раптово, як першого разу,
А я зрозуміла оту її фразу.
Бо ми й тільки ми країні допоможем,
Бо ми й тільки ми врятувать її зможем.
Це ми й тільки ми ковалі свого щастя,
Тож давайте забудем про наші нещастя!
О люди, вставайте, підводьтесь, збирайтесь,
Країночки-неньки не відрікайтесь!
Східна Україна
Україно, моя Україно,
Доля твоя непроста!
Ще вчора життя тут буяло,
А сьогодні людей вже нема.
Все продали, а про тебе забули,
А чи можна продати людей?
Чи повернуться справжні герої
До розбитих війною осель?
До спустошених сіл, і зруйнованих міст,
Як сказав би наш ворог:« На УкрАїні кріст»…
Як заквітне маками поле,
Все повернеться до життя.
Бо не можна змінити долі,
Без повернення у каяття.
Війна
Що відбувається в країні нині?
А я так хочу жити в мирній Україні!
Щоб можна було їздити, подорожувати,
Братів, сестер в Росії навіщати.
Війну – припинити!
І не стріляти!
Щоб діти в країні могли мирно зростати,
Щоб всі засинали не під гуркіт гармати,
А під звук цвіркуна, і під мамину пісню крилату.
Отчий дім
Не забувайте, люди, свого отчого дому,
Прилітайте на крилах до нього!
Доки є ще до кого прийти,
Не цурайтесь його доброти.
Хай стежина до хати стрічкою в’ється,
Хай серце у грудях твоє щиро б’ється.
За Україну, як треба, лягайте
І пісень українських зі всюди співайте!
Не забувайте, люди, свого отчого дому,
Доки стежини не втрачено в ньому.
Доки є ще до кого прийти,
Не цурайтесь його доброти.
Поїхав до іншого світу,
Хотів знайти бабине літо?
Шукав краще життя,
А сам утік в небуття.
Чужі лани, степи, орачі,
І не знаєш нікого, йдучи.
Про все забуваєш, розум втрачаєш,
До рідного краю ти знов повертаєш.
І бачиш стежину без маків по полю,
Забуту стежину, втрачену долю.
Стежину у бур’янах,
Стежину велику, як шлях.
Ступаєш на неї, все знов пам’ятаєш,
І лани, і поля до життя повертаєш.
І біжиш до свого будинку,
Щоб вернутись в дитинство, хоча б на хвилинку.
І все ближче, і ближче до нього підходиш
І радість в очах нанівець зводиш.
Бо нема більше дому
І стежини твоєї у ньому.
І будинок пропав, тільки поле і мак розквітає,
І упала сльоза, покотилась по зморшклій щоці.
Скільки слів не промовив до рідних людей,
Скільки суму в очах і забутих ідей…
Не втрачайте зв’язку з отчим домом,
Залишайтесь надовше у ньому!
Доки є ще до кого прийти,
Не цурайтесь його доброти.