Обласний поетичний конкурс "Зерна доброти"

Добро, що вимага віддачі – не добро

 

Добро, що вимага віддачі – не добро,

І слово, що злетіло з уст у сварці, - то є зло.

І люди на шляху не просто так,

Бо кожен з них приніс життя нам смак.

 

І друзі різнії між нас бувають,

Такі, що в очі лізуть, заглядають,

А за спиною тишком проклинають.

Я знаю: ти на себе нарікаєш,

І просто кажеш, що чого не маєш.

Та як захочеш, встигнеш все,

Живи, як хочеш, бо життя одне.

 

Примара

 

Одного зимового ранку, ще до сніданку,

Я дівчину зненацька зустріла,

У мене в душі вона тишком сиділа.

І раптом до мене вона сказала:

«Щасливая ти, що живеш», і пропала.

А в мене у розумі думка прозріла:

Хіба я щаслива? 

Живу небагато, ще «Бентлі» не маю!

Ой, годі! Піду подрімаю.

Прокинулась рано від болю, що збоку,

І все я побачила в чорному мороку.

Війна нас зустріла

І душі людей забирала без діла.

Щодня повідомляють по всіх каналах:

Там постріли, вибухи, немов у серіалах.

Я плачу, ридаю, у Бога благаю:

«Дай сили країні, бо знемагає!»

І зненацька знову примара з’явилась,

До мене легенько вона нахилилась:

«Людино, живеш ти, і все ти міняєш,

І щастя отеє собі здобуваєш...»

І зникла раптово, як першого разу,

А я зрозуміла оту її фразу.

Бо ми й тільки ми країні допоможем,

Бо ми й тільки ми врятувать її зможем.

Це ми й тільки ми ковалі свого щастя,

Тож давайте забудем про наші нещастя!

О люди, вставайте, підводьтесь, збирайтесь,

Країночки-неньки не відрікайтесь!

 

Східна Україна

 

Україно, моя Україно,

Доля твоя непроста!

Ще вчора життя тут буяло,

А сьогодні людей вже нема.

Все продали, а про тебе забули,

А чи можна продати людей?

Чи повернуться справжні герої

До розбитих війною осель?

До спустошених сіл, і зруйнованих міст,

Як сказав би наш ворог:« На УкрАїні кріст»…

Як заквітне маками поле,

Все повернеться до життя.

Бо не можна змінити долі,

Без повернення у каяття.

 

Війна 

 

Що відбувається в країні нині?

А я так хочу жити в мирній Україні!

Щоб можна було їздити, подорожувати,

Братів, сестер в Росії навіщати.

 

Війну – припинити!

І не стріляти!

Щоб діти в країні могли мирно зростати,

Щоб всі засинали не під гуркіт гармати,

А під звук цвіркуна, і під мамину пісню крилату.

 

Отчий дім 

 

Не забувайте, люди, свого отчого дому,

Прилітайте на крилах до нього!

Доки є ще до кого прийти,

Не цурайтесь його доброти.

 

Хай стежина до хати стрічкою в’ється,

Хай серце у грудях твоє щиро б’ється.

За Україну, як треба, лягайте

І пісень українських зі всюди співайте!

 

Не забувайте, люди, свого отчого дому,

Доки стежини не втрачено в ньому.

Доки є ще до кого прийти,

Не цурайтесь його доброти.

 

Поїхав до іншого світу,

Хотів знайти бабине літо?

Шукав краще життя,

А сам утік в небуття.

 

Чужі лани, степи, орачі,

І не знаєш нікого, йдучи.

Про все забуваєш, розум втрачаєш,

До рідного краю ти знов повертаєш.

 

І бачиш стежину без маків по полю,

Забуту стежину, втрачену долю.

Стежину у бур’янах,

Стежину велику, як шлях.

 

Ступаєш на неї, все знов пам’ятаєш,

І лани, і поля до життя повертаєш.

І біжиш до свого будинку,

Щоб вернутись в дитинство, хоча б на хвилинку.

 

І все ближче, і ближче до нього підходиш

І радість в очах нанівець зводиш.

Бо нема більше дому

І стежини твоєї у ньому.

 

І будинок пропав, тільки поле і мак розквітає,

І упала сльоза, покотилась по зморшклій щоці.

Скільки слів не промовив до рідних людей,

Скільки суму в очах і забутих ідей…

 

Не втрачайте зв’язку з отчим домом,

Залишайтесь надовше у ньому!

Доки є ще до кого прийти,

Не цурайтесь його доброти.